Насправді для того, аби зрозуміти, що колоніалізм був великим злом не лише для Африки та Сходу, але й для самої бабусі-Європи, достатньо почитати оповідання Кіплінга. Але книга, про яку поговоримо сьогодні, занурює нас набагато глибше в кризу особистісну, в саме серце великої колоніальної Пітьми, мороку, що його ніс із собою грабунок нових, незвіданих земель до Європи кінця ХІХ—початку ХХ століть.

Моряк-блукалець Чарльз Марлоу в компанії приятелів розповідає про подорож вглиб африканського континенту у пошуках торгівця слоновою кісткою. Начебто ми вже безліч разів щось таке читали у Жюля Верна чи Стівенсона чи ще когось…

Але подорож головного героя у книзі Конрада — на відміну від дитячих та підліткових спогадів про захопливі пригодницькі «морські» романи — починається з гнітючого, похмурого передчуття у передпокої британського чиновника одного пароплавства і в ту ж таку гнітючість та похмурість занурює нас у подальшому. Ніякого героїзму, краси чи боротьби із піратами — лише в’язка, неначе болото, атмосфера взаємних підозр, готовності до зради чи відвертого саботажу, спека та вологість, напівбожевілля та насилля.

Верхів’я річки Конго у романі Конрада — це місце, де апокаліпсис ніколи не закінчується, а для початку достатньо, аби вкотре зіткнулися тубільці та біла цивілізація. До речі, якщо з тубільних племен годі вимагати якихось пристойних вчинків, то з вишуканих манірних європейців уся освіченість та вишуканість зповзає, як порепана шкіра під палючим сонцем — і оголює огидні виразки свідомості замість душ та чеснот.